Детская проза — Марина

Таємниці, таємниці! Мабуть, Софійка їх до себе притягує. Бо ж хіба можна лишатись осторонь, коли вночі у покинутому замку лунає музика, а порожніми залами блукає самотній привид?! Привид, що... загубився у часі.

І знову — суперниця!  Весь клас ахнув! Струнка й тоненька, мов очеретинка. Очі — два бездонні озерця. Коси — до колін, як у ляльки Барбі з вітрини найдорожчого магазину... Милувалися нею всі: школярі, вчителі, технічки. А на перервах під кабінетом, у якому перебував її, Софійчин 7-В, ніби випадково збиралися старшокласники. На Кулаківського можна махнути рукою: пропав остаточно! Але ж Сашко?!. Тепер Софійка сама, сама проти однокласників і старшокласників, сама проти баби Валі, проти мами й...

Софійці забракло слів, вона боялась навіть дихнути, аби не сполохати, не порушити це метеликове повітря, цю диво  казку! Цілий феєрверк, ціле багаття метеликів безгучно зірвалися з куща, засвічуючи супроти сонячних променів свої чудові коричневі крильця з барвистими цятками!..  Метелики літали, мерехтіли, танцювали, сідали на плечі, волосся, одяг!.. Таке воно, нове Софійчине кохання — стрімке, казкове,  мерехтливе. Тільки от чи не приторне, як на справжню любов?